У центрі Кропивницького віддали останню шану Героям

У Кропивницькому віддали останню земну шану землякам – Героям, захисникам України.

Сьогодні, 16 грудня, Кропивницький став місцем спільної скорботи всієї громади.

Середмістям проїхав траурний кортеж, а на Алеї Слави Далекосхідного кладовища відбулася траурна церемонія прощання з воїнами, які віддали свої життя за свободу і незалежність України — старшим солдатом Андрієм Петрівим, солдатом Миколою Бондаренком, старшим солдатом Владиславом Говором та капітаном Віктором Красюком.

Андрій Петрів народився 19 травня 1974 року у Кропивницькому.

Після закінчення загальноосвітньої школи № 29 він продовжив навчання у Кропивницькому інженерному коледжі Центральноукраїнського національного технічного університету. Згодом пройшов строкову військову службу, що стала важливим етапом становлення його відповідальності та дисципліни.

Повернувшись до цивільного життя, Андрій створив власну родину та взяв на себе відповідальність за її добробут. Як справжній господар і опора, розпочав трудову діяльність водієм в Автобусному парку. Із 2020 року Андрій працював слюсарем аварійно-відновлювальних робіт на підприємстві «Дніпро-Кіровоград».

Його праця завжди вирізнялася сумлінністю та відповідальним ставленням до справи.

У 2025 році Андрій Петрів став на захист Батьківщини у лавах Національної гвардії України. Після проходження військової підготовки ніс службу старшим кулеметником 3-го відділення роти оперативного призначення.

Разом із побратимами Андрій виконував складні бойові завдання, утримував оборонні позиції на Донеччині.

5 грудня 2025 року, під час виходу з позицій поблизу населеного пункту Гришине Покровського району Донецької області, старший солдат Андрій Петрів отримав поранення, несумісне з життям.

Він загинув, залишившись відданим присязі та побратимам до останньої миті. Посмертно нагороджений орденом «Хрест Героя». Йому був 51 рік…

Андрій Петрів був скромною, вихованою та надзвичайно працьовитою людиною. Він не прагнув гучних слів, а доводив свою відданість родині, роботі та Батьківщині щоденними вчинками. Він умів тримати слово, підтримати у складну хвилину та допомогти. Був гарним батьком, чоловіком та братом, людиною спокійної сили й внутрішньої гідності.

Пам’ять про нього житиме в серцях родини, близьких, друзів як образ людини, яка гідно прожила своє життя і до кінця залишилася вірною собі та Україні.

Микола Бондаренко народився 21 травня 1982 року у Кропивницькому. Тут пройшли його дитинство й юність, формувався характер, закладалися життєві цінності.

Після здобуття освіти Микола працював на різних підприємствах міста. Тривалий час обіймав посаду бригадира робочої групи в асоціації «КІРОВОГРАДОБЛАГРОШЛЯХБУД», де його знали як надійного фахівця, відповідальну та порядну людину.

У серпні 2024 року Микола Бондаренко приєднався до лав Збройних Сил України. Пройшов військову підготовку та виступив на захист Батьківщини у складі 79-ї окремої десантно-штурмової бригади. Служив стрільцем-снайпером десантно-штурмового батальйону. Воював виключно на донецькому напрямку, пройшов важкі й виснажливі бої, зокрема під Катеринівкою Покровського району.

Мав статус учасника бойових дій.
27 листопада 2024 року солдат Микола Бондаренко прийняв свій останній бій у районі села Єлизаветівка Покровського району Донецької області, потрапивши під артилерійський обстріл при наданні медичної допомоги двом побратимам.

Протягом року захисник вважався зниклим безвісти. Рідні не припиняли пошуків — писали, зверталися, їздили, жили надією. Лише у грудні 2025 року ДНК-експертиза підтвердила загибель воїна. Йому було 42 роки…

За проявлену відвагу та самопожертву військовою частиною Миколу Бондаренка буде представлено до державної нагороди — ордена «За мужність».

Микола був доброю і щирою людиною, вірним товаришем і побратимом. Спокійний за вдачею, стриманий і уважний, він умів слухати та бути поруч у складну мить.

Найвищою цінністю для нього завжди була родина. Для близьких Микола Бондаренко був надійним плечем і захистом. Він мріяв бачити, як ростуть його діти, як вони навчаються, знаходять свій шлях у житті та здійснюють власні мрії у мирній і вільній країні.

У Миколи Бондаренка залишилися дружина, два сини 20 і 8 років, сестра, рідні та близькі люди, для яких він завжди буде прикладом мужності, високої людяності, самопожертви й безмежної любові.

Владислав Говор народився 5 жовтня 1995 року у Кропивницькому.

Навчався в загальноосвітній школі № 31. Фахову освіту здобув у нині Регіональному центрі професійної освіти імені О.С.Єгорова за спеціальністю кухар, офіціант.
Від дитинства Владислав був активним, життєрадісним і відкритим.

Захоплювався танцями, зокрема брейк-дансом, що формувало в ньому витривалість, дисципліну та силу характеру.

Пройшовши строкову військову службу, у березні 2018 року Владислав Говор підписав контракт зі Збройними Силами України й свідомо обрав шлях захисника Батьківщини.

Служив у складі 79-ої окремої десантно-штурмової бригади. Брав безпосередню участь в антитерористичній операції на сході країни, мав статус учасника бойових дій.

Із перших днів повномасштабного вторгнення російської федерації Владислав продовжив службу, залишаючись на своєму бойовому посту. На той час він перебував у Станиці Луганській. Надалі служив майстром відділення десантного забезпечення батальйону логістики, сумлінно виконуючи всі поставлені завдання. За мужність, стійкість і відданість Україні був нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».

Старший солдат Владислав Говор загинув 29 липня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Парасковіївка Покровського району Донецької області. Тривалий час, рік і 4 місяці, він вважався зниклим безвісти. Родина не полишала пошуків, тримаючись за надію. Однак у листопаді 2025 року ДНК-експертиза підтвердила загибель Владислава. Йому було 28 років…

Владислав Говор був справжнім воїном і надійним побратимом — людиною честі та великого серця.

Особливе місце в його житті посідав молодший брат. Владислав щиро любив його, оберігав і підтримував у кожному кроці, був опорою та прикладом справжнього братерства.

Для своєї родини він назавжди залишився люблячим сином і турботливим братом.

У пам’яті всіх, хто знав Владислава, він житиме світлою людиною — веселим, вихованим, позитивним та неймовірно добрим хлопцем, який умів дарувати тепло і віру тим, хто був поруч.

Віктор Красюк народився 26 квітня 1974 року в селі Кам’янка Новомиргородського району Кіровоградської області.

Згодом родина переїхала до міста Кропивницького, яке стало для нього рідним домом і місцем становлення як особистості.

Навчався Віктор у нині ліцеї імені Тараса Шевченка, де сформувався його інтерес до українського слова, історії та культури. Продовжив освіту у Центральноукраїнському державному університеті імені Володимира Винниченка.

Після завершення навчання працював учителем української мови та літератури в допоміжній школі № 2, передаючи учням любов до рідної мови та повагу до національних цінностей.

Із 1998 року Віктор Красюк проходив службу в Службі безпеки України в Кіровоградській області, де зарекомендував себе відповідальним, дисциплінованим і принциповим фахівцем. Після звільнення зі служби у 2009 році продовжив працювати в різних державних установах міста Кропивницького.

У лютому 2023 року Віктор став до лав десантно-штурмових військ Збройних Сил України. Пройшов військову підготовку в Академії Сухопутних військ, після чого ніс службу офіцером резерву офіцерського складу, залишаючись зосередженим, відповідальним і відданим справі.

10 грудня 2025 року під час виконання обов’язків військової служби серце капітана Віктора Красюка зупинилося. Йому був 51 рік…

Віктор Красюк був врівноваженою та доброзичливою людиною, чоловіком слова і честі. Він умів слухати й чути, тримав дане слово, ніколи не залишався осторонь чужої біди й завжди приходив на допомогу. Його поважали за принциповість, людяність і внутрішню гідність.

У Віктора Красюка залишилися мама, батько, син, брат, який нині стоїть на захисті України, рідні та близькі люди.

Для них він назавжди залишиться найдорожчою людиною, прикладом відповідальності, мужності та служіння

Під час церемонії кропивничани схилили голови у хвилині мовчання. Над Алеєю Слави лунав метроном, молитва за упокій душ полеглих і Державний Гімн України.

Військовий комісар передав Державні Прапори України родинам загиблих Захисників.

Наші воїни залишаються з нами — у пам’яті, у серцях, у щоденній вдячності за можливість жити.

Доземний уклін нашим Захисникам.
Вічна і світла пам’ять Героям України!