У Кропивницькому попрощалися з відважними Героями
Сьогодні, 31 липня, на Алеї почесних воїнських поховань Далекосхідного кладовища містяни провели в останню путь своїх земляків - Героїв, які віддали власні життя за свободу і незалежність рідної землі: старшого солдата Юрія Симонешка і солдата Олександра Горкушу.
Про це повідомили у міській раді, інформує Афіша Кропивницький.
Український народ переживає найтрагічніші сторінки своєї історії. Загибель кожного воїна – невимовна втрата, але страшна війна продовжує без жалю забирати найкращих синів і доньок, викарбовуючи їхні імена у наших серцях і на скрижалях історії України.
Олександр Горкуша народився 9 березня 1972 року в місті Новогродівка Покровського району, Донецької області. Згодом родина переїхала жити до села Молодецьке, неподалік Кропивницького. Закінчивши Аджамську загальноосвітню школу, Олександр продовжив навчання на курсах водіїв. Опанував роботу на великогабаритному транспорті. Працював водієм на різних підприємствах міста і області. Його професійність, наполегливість та любов до власної справи знали його колеги.
За плечима — життя, повне випробувань, досвіду й добрих справ. Він міг залишитися осторонь. Міг обрати спокій і тишу. Але він пішов захищати свою землю. У 2024 році Олександр Горкуша став до лав Збройних Сил України. Пройшовши навчання був зарахований на посаду стрільця - помічника гранатометника. Воював на Донецькому напрямку.
Солдат Олександр Горкуша загинув 13 липня 2024 року, в районі населеного пункту Костянтинівка, Покровського району Донецької області, під час виконання заходів необхідних для забезпечення оборони України, захисту населення та інтересів держави, у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України.
З того часу воїн вважався безвісті зниклим. Рідні та близькі не полишали надію знайти його серед живих. Молилися, подавали запити, вірили. На жаль, загибель захисника підтвердила експертиза ДНК. Йому назавжди залишиться 53…
Олександр Горкуша був справжнім чоловіком — добрим, спокійним, врівноваженим. Завжди виважений у словах, сильний у вчинках. Його поважали всі, хто знав — за гідність, за чесність, за світлу душу.
В пам’яті близьких він назавжди залишився гарним сином для літніх батьків, турботливим батьком для сина та доньки, опорою та тилом для своєї дружини.
У глибокій скорботі залишилися: дружина, син, донька, сестра, які завжди пам’ятатимуть Олександра світлою і щирою людиною.
Юрій Симонешко народився 30 березня 1980 року в селищі міського типу Олександріївка, Вознесенського району, Миколаївській області. Навчався у Олександріївському ліцеї імені Тараса Шевченка. Після закінчення вступив до Миколаївського фахового коледжу, де здобув спеціальність електрозварювальника. У 1998 року пройшов строкову службу.
Із початком повномасштабного вторгнення, вже на початку 2022 року Юрій Леонідович став на захист територіальної цілісності України. Служив на посаді розвідника розвідувального відділення.
За службу був нагороджений Золотим Хрестом, медаллю "Хрест хоробрих" за особливу відвагу та героїзм в бойових умовах. Мав статус ветерана війни, учасника бойових дій. Він боронив Україну на найгарячіших ділянках бойового зіткнення - Херсонщині, Миколаївщині, у районі населеного пункту Кринки, на Запорізькому напрямках.
Серце героя – старшого солдата Юрія Симонешко зупинилося 28 липня 2025 року, під час проходження лікування у шпиталі.
У бойових умовах Юрій Симонешко проявив себе як справжній воїн — стійкий, відданий, мужній. Він не ховався за спинами інших, не уникав небезпеки. Він ішов уперед — свідомо, гідно, з вірою в перемогу. Йому було лише 45… Вік сили, вік мудрості, вік життя. Він мав ще багато планів, мрій, тепла, яке дарував рідним і близьким. Але віддав найдорожче — своє життя — заради України та її майбутнього.
Для своєї родини — це не просто син, чоловік чи батько. Це домашній тил, джерело сили, тепла і віри. У спогадах рідних він постає як людина, яка поспішала жити, дарувала любов, підтримку і надію. Без рідної людини залишились - дружина, мати, донька,син, онук.
