Кропивницький зустрів захисника, який вижив у чеченському полоні

До рідного Кропивницького після двох з половиною років російського полону та обов'язкового курсу реабілітації повернувся військовослужбовець 5-ї окремої штурмової бригади Олександр Іщенко.

Про це повідомляє Афіша Кропвиницький з посиланням на сайт Кропивницької міської ради.

У середу, 20 травня, на дорослого чоловіка, який пройшов через справжнє пекло, чекала найтепліша зустріч. Рідні, друзі, волонтери та просто небайдужі містяни зустрічали воїна з хлібом-сіллю. До привітань долучилися і представники департаменту соціальної і ветеранської політики Кропивницької міської ради, які вручили Герою символічні подарунки. Обійми, сльози полегшення та вистраждане «Вітаємо вдома!» розчулили кожного, хто був присутній на майдані.

Історію боротьби та виживання Олександра розповіла його сестра Дар’я Безушко. До повномасштабного вторгнення чоловік мав цілком цивільну професію — працював будівельником, виховував дітей і жив звичайним життям у Кропивницькому. Усе змінилося у квітні 2023 року, коли його мобілізували до лав ЗСУ.

Вже восени підрозділ Олександра опинився в епіцентрі запеклих боїв на Бахмутському напрямку, в районі Іванківців. Там українські штурмовики прийняли нерівний бій.

«Шестеро українських воїнів протистояли десяткам чеченських бійців, які воюють на боці росії. 14 листопада 2023 року Саша потрапив у полон», — згадує сестра Захисника.

Для родини почалися довгі місяці очікування, сповнені страху та надії. Про те, що Олександр живий, дізналися випадково — з ворожих відео у соцмережах. Рідні вдивлялися в кожен кадр. На одному із записів Олександр був виснажений і дуже схудлий, але сестра впізнала його погляд. Дар'я зізнається, що відчувала поранення брата на відстані — він часто снився їй пораненим.

Полон залишив глибокі шрами на тілі воїна: Олександр повернувся з уламком у стегні, серйозними проблемами із зором та крайнім ступенем виснаження. Проте його дух ворогу зламати не вдалося.

За словами сестри, про пережите в неволі Олександр говорить небагато, але повторює головне:

«Я навчився молитися. Молився щодня. І витримав усе тільки заради вас. Думка про те, що я повернуся додому, давала мені сили жити».

Довгоочікуване диво сталося 24 квітня цього року під час чергового обміну полоненими. Після років невідомості родина нарешті почула заповітні слова: «Чекайте, ми їдемо додому».

Сьогодні Олександр нарешті вдома — обіймає маму, сестру та друзів. Його повернення стало не лише особистим святом для однієї родини, а й ще одним доказом незламності українських захисників, які виживають у найтемніших куточках ворожого полону завдяки вірі та любові до рідної землі.