Кропивницький віддав останню земну шану полеглим Захисникам

Страшна війна продовжує без жалю забирати найкращих синів і доньок, викарбовуючи їхні імена у наших серцях і на скрижалях історії України.

Про це повідомили в міськраді, інформує Афіша Кропивницький.

Сьогодні, 23 лютого, кропивничани провели в останню путь тих, хто став до лав небесного Воїнства, виконавши до кінця тут, на землі, свій обов’язок мужності й честі: старшого сержанта Сергія Махна, солдата Павла Письменного, старшину ІІ статті Віталія Морозовського, старшого сержанта поліції Вадима Захаренка.

Сергій Махно народився 31 липня 1972 року в і Кропивницькому. Навчався в ліцеї «Науковий». По закінченню закладу освіти почав свою трудову діяльність.

Пройшов строкову службу. У 1996 році завершив навчання в Кіровоградському професійному училищі підготовки працівників міліції — обрав шлях служіння закону й людям. Почав працювати у патрульній службі при Міністерстві внутрішніх справ України.

У 2014 році, з початком Антитерористичної операції на сході України, Сергій Махно не зміг залишитися осторонь. Його серце покликало до строю — і він став захисником України у складі батальйонів «Шахтар» та «Миротворець». Був безпосереднім учасником однієї з найтрагічніших сторінок війни — «Іловайського котла».

Із початком повномасштабного вторгнення добровільно приєднався до лав Збройних сил України. Пройшовши навчання був зарахований на посаду командира стрілецького взводу теріторіальної оборони.

На лінії бойового зіткнення Сергій Махно проявив себе як надійний побратим: спокійний, витриманий і дисциплінований. Був нагороджений медаллю « За оборону рідної держави», відзнакою Міністерства оборони України «Знак пошани» мав статус ветерана війни, учасника бойових дій.

Старший сержант Сергій Махно загинув смертю хоробрих 12 лютого 2026 року під час виконання бойового завдання необхідного для забезпечення оборони України, захисту населення та інтересів держави, у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України в районі населеного пункту Кухарка Прилуцького району Черніговської області. Йому було 53 роки …

Віталій Морозовський народився 15 квітня 1991 року в селі Березівка Устинівського району Кіровоградської області. Закінчив Березівську загальноосвітню школу.

Згодом продовжив навчання в Новобузькому коледжу Миколаївського національного аграрного університету та здобув вищу освіту в Кіровоградському національному технічному університеті. З дитячих років захоплювався східними бойовими мистецтвами де загартував свій характер. Трудову діяльність розпочав в акціонерному товаристві «Ельворті».

На початку повномасштабного вторгнення Віталій добровільно доєднався до лав Збройних Сил України. Був зарахований на посаду старшого оператора військової частини.

Від перших днів служби демонстрував дисциплінованість, витривалість і готовність виконувати бойові завдання. Його спортивна підготовка, життєвий досвід і внутрішня сила стали важливою опорою в умовах війни. За сумлінне виконання бойових обов’язків був нагороджений «Золотим хрестом» мав статус ветерана війни, учасника бойових дій.

Свій останній бій старшина ІІ статті Віталій Морозовський прийняв 15 лютого 2026 року в районі населеного пункту Данилівка Синельниківського району Дніпропетровської області під час виконання завдань необхідних для забезпечення оборони України, захисту населення та інтересів держави, у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України. Йому назавжди залишиться 34 роки…

Віталій Морозовський був прикладом мужності й відданості. Для рідних і близьких назавжди залишиться добрим, ніжним — тим, хто вмів слухати, розуміти, берегти. Він був опорою родини, людиною, яка ніколи не забувала про тих, кого любила, і завжди знаходила теплі слова.

Павло Письменний народився 23 квітня 1966 році в місті Жовті Води. Після закінчення закладу освіти вступив до Жовтоводського промислового технікуму здобувши спеціальність гірничого електромеханіка.

Переїхавши до Кропивницького почав працювати на гірничо - збагачувальному комбінаті «Інгульська шахта».

У травні 2024 року став до лав Збройних сил України. Пройшовши навчання був зарахований на посаду гранатометника.

Солдат Павло Письменний загинув смертю хоробрих 26 червня 2024 року під час виконання бойового завдання необхідного для забезпечення оборони України, захисту населення та інтересів держави, у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України в районі населеного пункту Невельське Покровського району Донецької області. Саме з того часу він вважався безвісти зниклим. Родина молилася, шукала, подавала запити в надії знов побачитись, але дива не сталося. Збіг ДНК підтвердив загибель воїна. Йому було 58 років…

Для своїх рідних Павло Письменний був найкращим, люблячим батьком, турботливим чоловіком, опорою і підтримкою.

Старший сержант поліції Вадим Захаренко народився 7 вересня 1981 року в Кропивницькому. Закінчив гімназію «Інтелект», а у 1999 році - Центральноукраїнське вище професійне училище імені М.Федоровського.

Пройшов строкову службу. У 2010 році закінчив Кіровоградський держаний педагогічний університет ім. В. Винниченка. Захоплювався пауерліфтінгом - спортом, що вимагає не лише фізичної міці, а й неймовірної сили волі. І саме такою була його натура: витривалою, цілеспрямованою, незламною..

Згодом розпочав трудовий шлях у спеціальному підрозділі міліції охорони «Титан» при УМВС України в Кіровоградській області.

Коли ж у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення, Вадим Захаренко не вагався ні миті, доєднався до лав Збройних Сил України, бо не міг стояти осторонь, коли його країна потребувала захисників. Його шлях був продовженням усього життя — служити, захищати, бути опорою.

Старший сержант поліції Вадим Захаренко не повернувся з поля бою біля населеного пункту Торецьк Бахмутського району Донецької області 01 квітня 2025 року, виконуючи заходи із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі та стримування збройної агресії проти України у порядку взаємодії підрозділів Національної поліції України зі Збройними Силами України.

Він був людиною сили — не лише фізичної, а й духовної. Людиною честі, слова й вчинку. Для рідних — люблячим сином і надійною підтримкою. Для побратимів — тим, хто завжди підставить плече. Йому було 43 роки.

Вадим був сином, у якому батьки бачили свою гордість і надію. Як батько — надійний і люблячий. Той, хто вчив не лише словами, а власним прикладом: бути чесним, відповідальним, сміливим. Як чоловік — вірний і відданий. Надійне плече, спокій і впевненість. Він умів берегти, поважати, цінувати. Таким він залишиться у пам’яті — сином, батьком, чоловіком, чия любов була такою ж міцною, як і його дух. Світлий спомин про нього житиме в серцях тих, хто мав щастя бути поруч.

Схилимо голови і вшануємо пам'ять наших героїв захисників хвилиною мовчання. Слава їм! Вічна і світла пам'ять!